Category Archives: Кінематограф

«Відкрита ніч» – для тих, хто підтримує українське кіно

В одну з найкоротших ночей року, з 28 на 29 червня, півтори сотні чернівчан під зоряним небом Галереї Ратуші від 22-ї вечора до 5-ї ранку переглядали короткометражні фільми в рамках XVII-го кінофестивалю «Відкрита ніч». До Чернівців захід дістався учетверте.

фест 1
Показ стрічок відбувався воднораз у 24-х містах України, а ще у Варшаві – і це якнайкраще свідчило про те, що українське кіно є, воно розвивається і його варто дивитися.

Місць для всіх охочих не вистачило, тож багато глядачів розмістилися просто на карематах чи навіть на долівці.

Розпочався фестиваль онлайн-зверненням організаторів та спонсорів заходу з Києва.

Президент фестивалю Михайло Іллєнко:

– «Відкрита ніч» – це швидше акт солідарності з тими, хто хоче творити саме українське кіно… Тональність фестивалю цьогоріч інша тому, що йде війна.
І це відбилося перш за все на тематиці короткометражок: кілька стрічок були присвячені трагічним подіям на Майдані та українським патріотам. Присутні вшанували загиблих військових на Сході України хвилиною мовчання.

60 короткометражок змагалися в кількох номінаціях: студентські, професійні, анімаційні… Переможців визначало журі фестивалю, глядачі ж обирали володаря призу глядацьких симпатій шляхом всеукраїнського голосування: кожний з присутніх отримав бланк із переліком фільмів, з якого мав обрати п’ять, на його думку, найкращих.

Гран-прі здобула стрічка «Заповіт» молдовського режисера Кристіана Жерегі. А об’єднання «Babylon’13», до якого входить режисер, відзначене спеціальним дипломом «За громадянську позицію, мужність та героїзм».

Відзначився на фестивалі й чернівецький режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук.     Його стрічку «Коріння. Сни» журі нагородило дипломами за найкращу роботу художника та найкращу операторську роботу.

(с) Марина Кавкало для газети “Версії”

Почуття – наше все

     (написано у пітьмі своєї кімнати під враженнями від фільму “Останнє кохання на землі”)

завантаження

            Все починається з малого. Мізерного.
            Іноді люди не надають значення дрібницям. Та з них будується Всесвіт – Всесвіт душі та всього, що матеріальне.
            Іноді люди не звертають уваги на звичне. Подих вітру, яблуневий цвіт, шелест трави під ногами… Всі кудись поспішають, всі заклопотані думками про ні про що. “Куди все це може зникнути?” Це завжди, усе повторюється, усе підпорядковане колооберту життя.
            Шелест листя, цвіт яблуневий, подих вітру. Усе як і має бути. Звично, як людські відчуття.
            Нюх.
            Із запахами в нас зв`язано стільки спогадів. Запах свіжоскошеної трави, грозового неба, волосся, в яке ти так любиш зариватись, сховавшись від турбот. Запах кохання, коли п`янієш від аромату його шкіри. Позбавивши світ нюху, спогади, а разом з ними і життя, втратять свої барви, перестануть бути значущими.
            Смак.
            Солодке, кисле, прикро-гірке… Відчуття смаку вносить у життя таку собі “родзинку”. Смак стиглих яблук, маминого пирога, губ, свободи. За відсутності можливості смакувати, розсмаковувати, люди припинять обирати, задовольняючись тим, що трапиться.
            Слух.
            Левова частка сприйняття навколишнього світу припадає саме на слух. За звуками ми можемо ідентифікувати й уявити кожного і все, що відбувається навколо. Стукіт підборів, гроза, ніжне слово, спів весняних пташок, пісня, що змушує метушитись сотні мурашок по шкірі. Ніколи не могла уявити, яким сприймають світ люди, обділені цією розкішшю. Тиша, за винятком тих випадків, коли надихає чи-то заспокоює, зводить з розуму. Відібравши у нас слух, сяйво світу потухне, як погляд душі, що відійшла в небуття.
            Та без слів можна існувати. Ти все ще бачиш та відчуваєш. Не все так погано, еге ж? Ти можеш споглядати, вивчати, як робиш це без упину від самого свого народження. Плин хмар, посмішки рідних, такі кохані блакитні очі, в яких прочитаєш кожнісіньке невимовлене слово, емоції, почуття. Вічі у вічі, рука до руки… А що буде, якщо непроникна чорна мла затуманить колись ясний зір?
            Ви все ще продовжуєте йти назустріч, вже не керуючись ні голосом, ні поглядом. Лише покликом серця, клекотом тривожної душі. Рука в руці. Немає нічого навколо, є тільки цей дотик.
            Ці двоє відчувають поцілунки, сльози на щоках один одного. Це все, що було їм потрібно. Дотик, що підбадьорюватиме іскорку надії на… на що?
             Все складається з дрібниць, з них і руйнується. Іноді люди на дрібниці не звертають уваги, допоки щось не піде не так, не по плану долі та самих людей. Тоді, тільки тоді, як звичний світ починає стікати в нікуди, як пісок у годиннику, люди роблять все, щоб прихопити із собою якнайбільше деталей, спогадів, запахів, дотиків. Лише тоді, коли втрачаєш щось, коли шлях добігає кінця, починаєш цінувати усе непомітне раніше.
             Жити повним життям. Прислухатись до стукоту серця, підкорятись бажанням, занотовувати в пам`яті чи-то на папері, не пропускати насичений світ повз себе. Адже як-то кажуть, краще жалкувати про те, що зробив, ніж про те, чого так і не сталося.

© Марина Кавкало